ТРАДИЦІЇ ТА ЗВИЧАЇ УКРАЇНЦІВ НА КОЖЕН МІСЯЦЬ РОКУ
СІЧЕНЬ
ІСТОРІЯ СВЯТОГО ВАСИЛЯ ВЕЛИКОГО
14 січня (1 ст. ст.) Церква святкує день пам’яті великого угодника Божого, архиєпископа Кесарійського Василія (Василя) Великого. Народився він в м. Кесарії, що знаходилось в Кападокійській провінції Римської імперії. Батьки Василь та Ємелія були високоосвіченими багатими людьми. Василій Великий отримав хорошу і ґрунтовну освіту: спочатку вдома (батько викладав ораторське мистецтво та філософію), потім вивчав різні науки у місті Афіни, Єгипті, Месопотамії, Палестині та Сирії. Василія дуже цікавило життя Ісуса Христа і життя Христових подвижників – його сучасників. Подорожуючи світом і вивчаючи світські науки, він спостерігав і за життям знаменитих подвижників – християн: Пахомія, що жив у місті Фіваїда, Макарія Старшого та Макарія Олександрійського, Пафнутія, Павла та інших. З багатьма із них він зустрічався і вів довгі філософські і богословські диспути. І коли Василій став упевнений у своїй вірі та був готовий духовно, він прийшов у місто Єрусалим і прийняв хрещення від патріарха Єрусалимського Максима ІІІ у річці Йордан. Коли здійснювали обряд хрещення, то всі побачили Божий знак особливої благодаті для цього ученого мужа. У ріку, серед ясного неба, вдарила блискавка, з якої вилетів голуб, що купався у воді, а потім зникнув у небесній височині. Сам Господь благословив Василія при хрещенні. Незабаром Василія було обрано архієпископом Кесарійським, і він на згадку Божого благословення зробив золотого голуба і розмістив його над святим престолом у церкві. Коли Святий Василій правив літургію, а саме підносив святі дари, то древні перекази свідчать, що голуб тричі потрясав крилами. Багато праведних справ здійснив Василій, якого ще за життя стали величати Великим. Він не тільки укріпляв Церкву вірою, але й вміло боровся із відступниками, написав багато богословських праць, уклав правила монаршого співжиття, де вперше зазначав не тільки нові правила внутрішнього розпорядку життя монастирів, але й вперше учив про велику місіонерську роль монашества поза стінами Божих обителів. Бо мало вірити самому, необхідно слово і віру Божу нести до людей. При житті Василій Великий здійснив багато чудес з Божого благословення і для утвердження віри у звичайних людях. Він став великим учителем Церкви. Усе його життя – це приклад жертовності і боротьби за перемогу Божого Слова і святої Церкви. 14 січня (1ст. ст.) 379 року у віці 49 років перестало битися серце великого подвижника, філософа та богослова, архиєпископа Кесарійського Василія Великого. Весь християнський світ в цей день святкує день пам’яті Святого Василія Великого.
В Україні це свято відзначають спеціальними богослужіннями у церквах. В цей день вітають усіх чоловіків Василів та жінок Василин з іменинами. А ще це велике свято збігається із стародавніми святкуваннями Старого Нового року.
В Україні це свято відзначають спеціальними богослужіннями у церквах. В цей день вітають усіх чоловіків Василів та жінок Василин з іменинами. А ще це велике свято збігається із стародавніми святкуваннями Старого Нового року.
ЩЕДРИЙ ВЕЧІР ТА МАЛАНКИ
СТАРИЙ НОВИЙ РІК ТА ЩЕДРИЙ ВЕЧІР
ІСТОРІЯ СВЯТА ЩЕДРОГО ВЕЧОРА ТА
ПРЕПОДОБНОЇ МЕЛАНІЇ РИМЛЯНИНКИ
Напередодні Старого Нового року (у ніч з 13 на 14 січня за новим стилем) відзначають Щедрий вечір. Безумовно, що у цьому святі ми знаходимо залишки дохристиянських традицій, їх досліджувала велика кількість етнографів. Велике інформаційне та дослідницьке значення має праця К. Сосенка «Різдво — Коляда і Щедрий вечір», 1994 р.
Християнська церква 13 січня відзначає день преподобної Меланії. У сучасній народній традиції ці два свята об’єдналися. Тепер вони називаються Щедрий вечір і свято Маланки .
Історія преподобної Меланії Римлянинки сягає кінця ІV — початку V століття від Різдва Христового. Народилась Меланія в сім’ї римського сенатора. Коли батьки померли, вона успадкувала величезне багатство. На той час її виповнилося 18 років, а її чоловікові Апініану — 24. По смерті дітей благочестиве подружжя приймає обітницю служби Господу. Вони розпродують своє майно і на ці кошти опікуються бідними, вдовами, дітьми-сиротами. Меланія заснувала декілька жіночих та чоловічих монастирів. ЇЇ життя — приклад покірності волі Божій, вірному служінню Богоугодним справам та впровадженню християнської віри серед різних народів. Похована свята Меланія в м. Елевферополі у Палестині 13 січня (31 грудня ст. ст.) 439 року. Це місто знаходилось між Ієрусалимом і Газою. Зараз зруйноване внаслідок безперервних війн на Близькому Сході.
Свято Маланки — покровительки молодих дівчат — увійшло в календар українців десь у середині ХІІІ століття. Більш того, самі святкування та обряди асимілювали із язичеськими різдвяними обрядами, пов’язаними із богинями домашнього вогнища і опікунками жінок.
Існують територіальні відмінності в ідентифікації та назві цих свят. Так Велика (Наддніпрянська) Україна та Гуцульщина святкують Щедрий вечір та Маланку як одне із дванадцятиденних різдвяних свят із традиційними обрядовими дійствами (дівоча та парубоча Маланка та дитяча Коза, юначі та дівочі щедрування). На території Галицького Поділля свято не відзначається, бо Щедрим вечором називається другий святвечір напередодні Водохреща. А на Наддніпрянській Україні другий Святий вечір називається Голодною кутею, або Богоявленське надвечір’я. Тому, щоб уникнути плутанини, ми розглядаємо свята у календарному порядку і з відповідними коментарями.
ІСТОРІЯ СВЯТА ЩЕДРОГО ВЕЧОРА ТА
ПРЕПОДОБНОЇ МЕЛАНІЇ РИМЛЯНИНКИ
Напередодні Старого Нового року (у ніч з 13 на 14 січня за новим стилем) відзначають Щедрий вечір. Безумовно, що у цьому святі ми знаходимо залишки дохристиянських традицій, їх досліджувала велика кількість етнографів. Велике інформаційне та дослідницьке значення має праця К. Сосенка «Різдво — Коляда і Щедрий вечір», 1994 р.
Християнська церква 13 січня відзначає день преподобної Меланії. У сучасній народній традиції ці два свята об’єдналися. Тепер вони називаються Щедрий вечір і свято Маланки .
Історія преподобної Меланії Римлянинки сягає кінця ІV — початку V століття від Різдва Христового. Народилась Меланія в сім’ї римського сенатора. Коли батьки померли, вона успадкувала величезне багатство. На той час її виповнилося 18 років, а її чоловікові Апініану — 24. По смерті дітей благочестиве подружжя приймає обітницю служби Господу. Вони розпродують своє майно і на ці кошти опікуються бідними, вдовами, дітьми-сиротами. Меланія заснувала декілька жіночих та чоловічих монастирів. ЇЇ життя — приклад покірності волі Божій, вірному служінню Богоугодним справам та впровадженню християнської віри серед різних народів. Похована свята Меланія в м. Елевферополі у Палестині 13 січня (31 грудня ст. ст.) 439 року. Це місто знаходилось між Ієрусалимом і Газою. Зараз зруйноване внаслідок безперервних війн на Близькому Сході.
Свято Маланки — покровительки молодих дівчат — увійшло в календар українців десь у середині ХІІІ століття. Більш того, самі святкування та обряди асимілювали із язичеськими різдвяними обрядами, пов’язаними із богинями домашнього вогнища і опікунками жінок.
Існують територіальні відмінності в ідентифікації та назві цих свят. Так Велика (Наддніпрянська) Україна та Гуцульщина святкують Щедрий вечір та Маланку як одне із дванадцятиденних різдвяних свят із традиційними обрядовими дійствами (дівоча та парубоча Маланка та дитяча Коза, юначі та дівочі щедрування). На території Галицького Поділля свято не відзначається, бо Щедрим вечором називається другий святвечір напередодні Водохреща. А на Наддніпрянській Україні другий Святий вечір називається Голодною кутею, або Богоявленське надвечір’я. Тому, щоб уникнути плутанини, ми розглядаємо свята у календарному порядку і з відповідними коментарями.
НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ НА ЩЕДРИЙ ВЕЧІР
Зимовий день короткий. Незадовго по обіді починає темніти і молодь збирається на забаву. Тепер, у ХХІ столітті, етнографічні постановки у великих і малих містах сприймаються як екзотика. Та в багатьох селах це все ще духовна потреба етнічного українства ідентифікувати себе як унікальну націю з неповторною і самобутньою культурою. Архаїка Щедрого вечора — ніби двері у інший світ, які от-от зачиняться, якщо не запам’ятати пароль — українські щедрівки та колядки.
Родиною молилися, сідали за стіл, приготувавши дев’ять основних страв, відмінних за своїм складом у різних місцевостях, але обов’язково була присутня кутя, пироги та узвар. Пироги на Щедрий вечір пекли у печі (з м’ясом, яйцями та цибулею, з капустою та картоплею) або смажили на олії. У великі миски їх накладали гіркою як символ достатку родини. Олекса Воропай у книзі «Звичаї нашого народу» описує обрядодію замовляння багатства на наступний хліборобський рік. Обряд полягав у тому, що батько «ховався» за мискою з пирогами, всі присутні удавали, ніби його не бачать. А батько говорив, закликаючи добрих богів на допомогу: «Дай, Боже, щоб і на той рік ви мене не бачили!» Така обрядодія на народні хліборобські свята повторюється декілька разів на рік: на Щедрий вечір, Масляну і на Спаса, коли печуть пироги із борошна нового урожаю.
Далі родина вечеряла, приймала щедрівників великих і малих, вітала з іменинами Меланок, в ХІХ — на початку ХХ століття в Україні це ім’я дуже популярне, і опівночі зустрічала Старий Новий рік, бажаючи одне одному щастя, здоров’я на многії літа або хоча б на наступний рік.
ІСТОРІЯ СВЯТА СТАРОГО НОВОГО РОКУ
НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ ТА ЗВИЧАЇ
14 січня, через тиждень після Різдва Христового, увесь християнський люд святкує Новий рік за старим стилем. Тому в народі це свято називають Старий Новий рік. Напередодні свята у церквах відправляється вечірня служба, під час якої згадують імена тих, хто народився чи помер минулого року. На Східній і Центральній Україні напередодні Нового року українці святкують Щедрий вечір.
Тут я більш докладно розповім про святкування Нового року на теренах Західної України, хоча звичай посівання розповсюджений і на інших територіях України. На Новий рік з самого ранку хлопчики йдуть засівати по домівках. Цей обряд зберігся із сивої давнини. Полазники — молоді хлопчики, засіваючи зерном пшениці, жита, вівса, за давніми віруваннями, приносять достаток, удачу та щастя до господи. Дівчата засівати не ходять.
Зимовий день короткий. Незадовго по обіді починає темніти і молодь збирається на забаву. Тепер, у ХХІ столітті, етнографічні постановки у великих і малих містах сприймаються як екзотика. Та в багатьох селах це все ще духовна потреба етнічного українства ідентифікувати себе як унікальну націю з неповторною і самобутньою культурою. Архаїка Щедрого вечора — ніби двері у інший світ, які от-от зачиняться, якщо не запам’ятати пароль — українські щедрівки та колядки.
Родиною молилися, сідали за стіл, приготувавши дев’ять основних страв, відмінних за своїм складом у різних місцевостях, але обов’язково була присутня кутя, пироги та узвар. Пироги на Щедрий вечір пекли у печі (з м’ясом, яйцями та цибулею, з капустою та картоплею) або смажили на олії. У великі миски їх накладали гіркою як символ достатку родини. Олекса Воропай у книзі «Звичаї нашого народу» описує обрядодію замовляння багатства на наступний хліборобський рік. Обряд полягав у тому, що батько «ховався» за мискою з пирогами, всі присутні удавали, ніби його не бачать. А батько говорив, закликаючи добрих богів на допомогу: «Дай, Боже, щоб і на той рік ви мене не бачили!» Така обрядодія на народні хліборобські свята повторюється декілька разів на рік: на Щедрий вечір, Масляну і на Спаса, коли печуть пироги із борошна нового урожаю.
Далі родина вечеряла, приймала щедрівників великих і малих, вітала з іменинами Меланок, в ХІХ — на початку ХХ століття в Україні це ім’я дуже популярне, і опівночі зустрічала Старий Новий рік, бажаючи одне одному щастя, здоров’я на многії літа або хоча б на наступний рік.
ІСТОРІЯ СВЯТА СТАРОГО НОВОГО РОКУ
НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ ТА ЗВИЧАЇ
14 січня, через тиждень після Різдва Христового, увесь християнський люд святкує Новий рік за старим стилем. Тому в народі це свято називають Старий Новий рік. Напередодні свята у церквах відправляється вечірня служба, під час якої згадують імена тих, хто народився чи помер минулого року. На Східній і Центральній Україні напередодні Нового року українці святкують Щедрий вечір.
Тут я більш докладно розповім про святкування Нового року на теренах Західної України, хоча звичай посівання розповсюджений і на інших територіях України. На Новий рік з самого ранку хлопчики йдуть засівати по домівках. Цей обряд зберігся із сивої давнини. Полазники — молоді хлопчики, засіваючи зерном пшениці, жита, вівса, за давніми віруваннями, приносять достаток, удачу та щастя до господи. Дівчата засівати не ходять.
Отож, звечора хлопці готують суміш із добірного зерна і насипають у рукавиці, аби на завтра рано-вранці іти засівати. Перше полазники засівають у себе вдома. Розкидаючи по хаті зерно, віншують:
Сію жито і пшеницю,
Най зародить лан пашницю.
З Новим роком йду до хати,
Що вам маю побажати?
Зичу вам усіх гараздів
І у хаті, і у гражді*.
Зичу урожаю в полі,
Статків в хаті і в стодолі.
Не журби, але забави***,
Не упадку, але слави.
Я бажаю щастя нині
Вашій славній господині,
Синам, дочкам, чоловіку,
Все від нині і довіку!
З Новим роком!
Христос народився!
*Гражда — господарський двір
**Зичу — бажаю
**Забави — розваги, веселощі
За це батьки обдаровують їх горіхами, яблуками, солодощами. Потім діти йшли до сусідів та родичів. Майже у кожній хаті, де була птиця, застеляли на порозі верету і просили засівальників посидіти на ній, «щоб кури сідали і курчат висиджували», а самою веретою навесні покривали квочку на сідалі, «щоб вберегти від злого ока. Зерно після посівання збирають і висипають курям « щоб краще неслися».
Після Служби Божої у церкві господарі ішли додому, де їх чекав святковий обід. Після обіду господарі разом із синами виносили сміття* з усієї господи і спалювали його. Цей вогонь мав велику магічну силу. Господиня випускала корову чи козу і переводила через вогонь, «щоб усю нечисть у вогні лишити, а худоба щоб не хворіла». Через вогонь скакали і члени родини, аби бути здоровими.
Обрядові дійства на цьому не завершувалися. Ще ходили у сад і сокирою (залізом) — господар «лякав дерева»: стукав по стовбуру і приказував: «Ударяю — лякаю, як не будеш родити яблук (груш, слив), то зрубаю». Вважали, що дерево і насправді «злякається» і віддячить добрим урожаєм у новому році. Якщо ж дерево було старе чи сухе, то його підрубували під корінь, а навесні викорчовували. Звідти і вираз «підрубати під корінь», що означає — знищити, вкоротити віку. Молоді деревця обв’язували перевеслами із сіна, що знаходилося на столі під час Святої вечері, щоб вберегти від шкідників саду та гусені**. Навесні обсушені перевесла підпалювали і ними обпалювали «гнізда» гусені (волосельників) на деревах.
Сію жито і пшеницю,
Най зародить лан пашницю.
З Новим роком йду до хати,
Що вам маю побажати?
Зичу вам усіх гараздів
І у хаті, і у гражді*.
Зичу урожаю в полі,
Статків в хаті і в стодолі.
Не журби, але забави***,
Не упадку, але слави.
Я бажаю щастя нині
Вашій славній господині,
Синам, дочкам, чоловіку,
Все від нині і довіку!
З Новим роком!
Христос народився!
*Гражда — господарський двір
**Зичу — бажаю
**Забави — розваги, веселощі
За це батьки обдаровують їх горіхами, яблуками, солодощами. Потім діти йшли до сусідів та родичів. Майже у кожній хаті, де була птиця, застеляли на порозі верету і просили засівальників посидіти на ній, «щоб кури сідали і курчат висиджували», а самою веретою навесні покривали квочку на сідалі, «щоб вберегти від злого ока. Зерно після посівання збирають і висипають курям « щоб краще неслися».
Після Служби Божої у церкві господарі ішли додому, де їх чекав святковий обід. Після обіду господарі разом із синами виносили сміття* з усієї господи і спалювали його. Цей вогонь мав велику магічну силу. Господиня випускала корову чи козу і переводила через вогонь, «щоб усю нечисть у вогні лишити, а худоба щоб не хворіла». Через вогонь скакали і члени родини, аби бути здоровими.
Обрядові дійства на цьому не завершувалися. Ще ходили у сад і сокирою (залізом) — господар «лякав дерева»: стукав по стовбуру і приказував: «Ударяю — лякаю, як не будеш родити яблук (груш, слив), то зрубаю». Вважали, що дерево і насправді «злякається» і віддячить добрим урожаєм у новому році. Якщо ж дерево було старе чи сухе, то його підрубували під корінь, а навесні викорчовували. Звідти і вираз «підрубати під корінь», що означає — знищити, вкоротити віку. Молоді деревця обв’язували перевеслами із сіна, що знаходилося на столі під час Святої вечері, щоб вберегти від шкідників саду та гусені**. Навесні обсушені перевесла підпалювали і ними обпалювали «гнізда» гусені (волосельників) на деревах.
У перший день Нового року до всього уважно придивляються, усе помічають і намагаються спрогнозувати майбутній. Під час відправи у церкві придивляються, як горять свічки: якщо ґніт пригинався, як важкий колос до землі, буде рік урожайним, а стирчить — неврожай пророкує. Інеєм вкрилися дерева — чекай на врожай зернових, а ясний погожий ранок — на рясний урожай садовини. Ясна місячна ніч проти Нового року — щастя прийде у кожну родину.
Як буває на Новий рік, то так буде й цілий рік.
Уночі перед Новим роком треба спати без подушок, щоб голова цілий рік не боліла.
Не плач на Новий рік, бо увесь рік проплачеш.
Не чіпай на Новий рік веретена, бо улітку гадюки до тебе чіплятимуться.
Якщо щедрувати прийдуть першими дівчата, то у вівці народиться ягничка, а у корови — теличка, а якщо хлопці, то баранчик і бичок.
Якщо перед Новим роком незаміжня дівчина покладе собі під подушку гребінець, нову сорочку, яку на Василя має одягти, і цілушку хліба, їй насниться парубок — майбутній чоловік.
Коли під Новий рік добрий сніг, то сій гречку.
Коли під Новий рік небо в зірках, буде урожай грибів.
На Новий рік погода — буде в полі урода .
Перший день Нового року співпадає із святом Василя. Як правило, якщо у родині є Василь, то усі з’їзджаються до іменинника на святковий обід. Багатий стіл, весела розмова та різні зимові забави супроводжують це свято. А ще коляди із щедрівками, вистави самодіяльних акторів із Маланкою та Козою справді роблять цей день неповторним та чарівним, наповненим українською поетикою різдвяних свят.
Як буває на Новий рік, то так буде й цілий рік.
Уночі перед Новим роком треба спати без подушок, щоб голова цілий рік не боліла.
Не плач на Новий рік, бо увесь рік проплачеш.
Не чіпай на Новий рік веретена, бо улітку гадюки до тебе чіплятимуться.
Якщо щедрувати прийдуть першими дівчата, то у вівці народиться ягничка, а у корови — теличка, а якщо хлопці, то баранчик і бичок.
Якщо перед Новим роком незаміжня дівчина покладе собі під подушку гребінець, нову сорочку, яку на Василя має одягти, і цілушку хліба, їй насниться парубок — майбутній чоловік.
Коли під Новий рік добрий сніг, то сій гречку.
Коли під Новий рік небо в зірках, буде урожай грибів.
На Новий рік погода — буде в полі урода .
Перший день Нового року співпадає із святом Василя. Як правило, якщо у родині є Василь, то усі з’їзджаються до іменинника на святковий обід. Багатий стіл, весела розмова та різні зимові забави супроводжують це свято. А ще коляди із щедрівками, вистави самодіяльних акторів із Маланкою та Козою справді роблять цей день неповторним та чарівним, наповненим українською поетикою різдвяних свят.
ІСТОРІЯ СВЯТА БОГОЯВЛЕННЯ ГОСПОДНЬОГО
Свято Богоявлення чи Хрещення Господа нашого Ісуса Христа є завершальним серед дванадцяти святкових різдвяних вечорів. Обидва свята, по’єднаних однією подією, — Хрещення Ісуса Христа, яке він прийняв від Іоана Предтечі і під час якого Дух Святий зійшов на Боголюдину у вигляді голуба і був голос Бога — Отця з небес. Це описано у Євангелії від св. Марка, св. Матфея та св. Луки. Найбільш повний опис ми знаходимо у Євангелії від св. Матфея: «Тоді приходить Ісус з Галілеї на Йордан до Іоана хреститися від нього. Іоан же стримував Його і говорив: мені треба хреститися від Тебе, і чи Тобі приходити до мене? Але Ісус сказав йому у відповідь: облиш нині, бо так належить виконати всяку правду. Тоді Іоан допускає Його. І, охрестившись, Ісус вийшов зразу ж з води, — і ось розкрилися Йому небеса, і побачив Іоан Духа Божого, Який сходив, мов голуб, і спускався на Нього. І ось голос лунає з неба, який говорить: «Це є Син Мій Улюблений, в Ньому Моє благовоління» (Мф.3:13-17). Цього святого дня під час Хрещення Ісуса Христа сталася ще одна, можливо, більш важлива подія — з’явлення Господа у своїй триєдиній суті.
З давніх часів людей цікавить: чому Син Божий вимагав від Іоана, щоб той його охрестив? Церква відповідає так: «Приймаючи хрещення Іоанове, Христос ототожнює себе з усіма людьми, без винятку — грішниками, що потребують прощення, спасіння, відродження. Своїм хрещенням Він свідчить, що прийшов не для того, щоб осуджувати і судити; не для того, щоб зовні, з висоти своєї досконалості і божественності дати нам закон і правила, а для того, щоб з’єднатися з нами, щоб, ставши одним із нас, зробити учасниками свого досконалого і безгрішного життя».* Окрім того, Своїм Хрещенням Ісус відкриває шлях до Бога усьому сущому. Бог прийшов до людей, дав їм шанс обрати нову дорогу і продовжити своє життя у іншому досконалому світі — Царстві Божому.
Свято Богоявлення Господнього чи, як на Україні його називають, Водохреща є дуже шанованим. Вранці у церкві відбувається богослужіння. По богослужінні весь народ іде процесією на річку. Напередодні парубки робили з льоду великий хрест, ставили його над ополонкою, вбирали барвінком та калиною. Біля хреста розташовували льодовий престол, який прикрашали ялиною та калиновими ягодами. До річки чи озера йдуть усіма родинами. У кожного з собою є якась посудина, щоб після освяти набрати водохрещинської води. Після здійснення обряду вмиваються «на здоров’я», а деякі відчайдухи купаються у студеній купелі. Потім люди повертаються до своїх домівок, і кожен намагається прийти першим, бо кажуть «останній до другого Водохреща не доживе».**
*Валентина Колесникова «Русь Православная. Праздники и обряды» — М., Олма-Пресс, 2005, ст. 92
**Свято Водохреща, зняте у с. Шевченково Долинського р-ну Івано-Франківської області, можна побачити у програмі циклу «Сонячний хрест» «Останні зимові свята українців», автор І. Квасниця
Свято Богоявлення чи Хрещення Господа нашого Ісуса Христа є завершальним серед дванадцяти святкових різдвяних вечорів. Обидва свята, по’єднаних однією подією, — Хрещення Ісуса Христа, яке він прийняв від Іоана Предтечі і під час якого Дух Святий зійшов на Боголюдину у вигляді голуба і був голос Бога — Отця з небес. Це описано у Євангелії від св. Марка, св. Матфея та св. Луки. Найбільш повний опис ми знаходимо у Євангелії від св. Матфея: «Тоді приходить Ісус з Галілеї на Йордан до Іоана хреститися від нього. Іоан же стримував Його і говорив: мені треба хреститися від Тебе, і чи Тобі приходити до мене? Але Ісус сказав йому у відповідь: облиш нині, бо так належить виконати всяку правду. Тоді Іоан допускає Його. І, охрестившись, Ісус вийшов зразу ж з води, — і ось розкрилися Йому небеса, і побачив Іоан Духа Божого, Який сходив, мов голуб, і спускався на Нього. І ось голос лунає з неба, який говорить: «Це є Син Мій Улюблений, в Ньому Моє благовоління» (Мф.3:13-17). Цього святого дня під час Хрещення Ісуса Христа сталася ще одна, можливо, більш важлива подія — з’явлення Господа у своїй триєдиній суті.
З давніх часів людей цікавить: чому Син Божий вимагав від Іоана, щоб той його охрестив? Церква відповідає так: «Приймаючи хрещення Іоанове, Христос ототожнює себе з усіма людьми, без винятку — грішниками, що потребують прощення, спасіння, відродження. Своїм хрещенням Він свідчить, що прийшов не для того, щоб осуджувати і судити; не для того, щоб зовні, з висоти своєї досконалості і божественності дати нам закон і правила, а для того, щоб з’єднатися з нами, щоб, ставши одним із нас, зробити учасниками свого досконалого і безгрішного життя».* Окрім того, Своїм Хрещенням Ісус відкриває шлях до Бога усьому сущому. Бог прийшов до людей, дав їм шанс обрати нову дорогу і продовжити своє життя у іншому досконалому світі — Царстві Божому.
Свято Богоявлення Господнього чи, як на Україні його називають, Водохреща є дуже шанованим. Вранці у церкві відбувається богослужіння. По богослужінні весь народ іде процесією на річку. Напередодні парубки робили з льоду великий хрест, ставили його над ополонкою, вбирали барвінком та калиною. Біля хреста розташовували льодовий престол, який прикрашали ялиною та калиновими ягодами. До річки чи озера йдуть усіма родинами. У кожного з собою є якась посудина, щоб після освяти набрати водохрещинської води. Після здійснення обряду вмиваються «на здоров’я», а деякі відчайдухи купаються у студеній купелі. Потім люди повертаються до своїх домівок, і кожен намагається прийти першим, бо кажуть «останній до другого Водохреща не доживе».**
*Валентина Колесникова «Русь Православная. Праздники и обряды» — М., Олма-Пресс, 2005, ст. 92
**Свято Водохреща, зняте у с. Шевченково Долинського р-ну Івано-Франківської області, можна побачити у програмі циклу «Сонячний хрест» «Останні зимові свята українців», автор І. Квасниця
НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ ТА ЗВИЧАЇ НА ВОДОХРЕЩА
ТА ДРУГИЙ СВЯТИЙ ВЕЧІР
Напередодні свята Водохреща святкується Голодна кутя або другий Святий вечір. У день, що передує вечері, віруючі люди постять, нічого не їдять, лише п’ють воду. На вечірнє богослужіння йде хоча б хтось один із родини. Закінчується Вечірня освятою води, яка має величезну магічну силу. Освячену ввечері воду бережуть і використовують протягом наступного року.
Прийшовши додому, родина сідає вечеряти. На стіл спочатку кладуть сіно, потім накривають святковою скатертиною. Викладають три хлібини, ставлять сільницю з сіллю, запалюють воскову свічу, страви готують такі ж, як і на різдвяний святвечір: смажену рибу, вареники, гречані млинці на олії, кутю, узвар, пампушки, підливу з грибів, смажену капусту з грибами, картоплю, зварену у кожушках, мізерію з лляної олії з товченим часником, страви з маринованого оселедця.
По вечері діти проганяють кутю — вибігають з хати і копистками чи макогонами б’ють у причільний кут хати та примовляють:
Тікай, кутя, із покуття,
А узвар, іди на базар,
Паляниці, зоставайтесь на полиці,
А дідух — на теплий дух,
Щоб покинути кожух.
Дорослі ж виносять з хати дідух — різдвяний сніп, солому й сіно, що були на столі та на долівці, на город чи в сад і спалюють. Пам’ятаю, як малою любила «палити дідуга». Дід виносив його на город на горбок, де звечора були заготовані ще хмиз і дрова. Усі домашні, діти і дорослі, тепло вдягалися і йшли за дідусем. Підпалювали дідух і починали колядувати та щедрувати. Пісні дзвінко лунали на морозі, їх було чути далеко-далеко. Люди казали: «Цеперойки колядують, йдемо теж дідух палити». І незабаром багаття уже палало і у сусідів, і на загунах*, і на кутку, і на селі. Над усіма Колоденцями лунала коляда, і в повітрі відчувався дух змагання: хто кого переспіває. Це був магічний неповторний дух Різдва та родинного збору. Завершувалися свята, і усі прощалися з зимою, бо ще трошки — і весна знову покличе до землі.
Бабуся Ірина збирала у шуфельку** попіл і йшла висипати на город, там, де весною планувала садити огірки — «бо з різдвяного попелу огірки родяться здорові, як коні, і рясні, як стерня на полі».
*Назви частин села Колоденці Кам’янко-Бузького району Львівської області
**шуфелька — невеликий савок для збору сміття чи попелу у селянській хаті
Напередодні свята Водохреща святкується Голодна кутя або другий Святий вечір. У день, що передує вечері, віруючі люди постять, нічого не їдять, лише п’ють воду. На вечірнє богослужіння йде хоча б хтось один із родини. Закінчується Вечірня освятою води, яка має величезну магічну силу. Освячену ввечері воду бережуть і використовують протягом наступного року.
Прийшовши додому, родина сідає вечеряти. На стіл спочатку кладуть сіно, потім накривають святковою скатертиною. Викладають три хлібини, ставлять сільницю з сіллю, запалюють воскову свічу, страви готують такі ж, як і на різдвяний святвечір: смажену рибу, вареники, гречані млинці на олії, кутю, узвар, пампушки, підливу з грибів, смажену капусту з грибами, картоплю, зварену у кожушках, мізерію з лляної олії з товченим часником, страви з маринованого оселедця.
По вечері діти проганяють кутю — вибігають з хати і копистками чи макогонами б’ють у причільний кут хати та примовляють:
Тікай, кутя, із покуття,
А узвар, іди на базар,
Паляниці, зоставайтесь на полиці,
А дідух — на теплий дух,
Щоб покинути кожух.
Дорослі ж виносять з хати дідух — різдвяний сніп, солому й сіно, що були на столі та на долівці, на город чи в сад і спалюють. Пам’ятаю, як малою любила «палити дідуга». Дід виносив його на город на горбок, де звечора були заготовані ще хмиз і дрова. Усі домашні, діти і дорослі, тепло вдягалися і йшли за дідусем. Підпалювали дідух і починали колядувати та щедрувати. Пісні дзвінко лунали на морозі, їх було чути далеко-далеко. Люди казали: «Цеперойки колядують, йдемо теж дідух палити». І незабаром багаття уже палало і у сусідів, і на загунах*, і на кутку, і на селі. Над усіма Колоденцями лунала коляда, і в повітрі відчувався дух змагання: хто кого переспіває. Це був магічний неповторний дух Різдва та родинного збору. Завершувалися свята, і усі прощалися з зимою, бо ще трошки — і весна знову покличе до землі.
Бабуся Ірина збирала у шуфельку** попіл і йшла висипати на город, там, де весною планувала садити огірки — «бо з різдвяного попелу огірки родяться здорові, як коні, і рясні, як стерня на полі».
*Назви частин села Колоденці Кам’янко-Бузького району Львівської області
**шуфелька — невеликий савок для збору сміття чи попелу у селянській хаті
БОГОЯВЛЕННЯ
Кожна господиня намагалася прокинутися ще до схід сонця і набрати води з криниці, умивалася сама, а потім і вся родина. Господь освятив після опівночі усю воду на землі. І непочата вода мала велику силу в царині збереження здоров’я та краси. Потім ішли до церкви, де відбувалося Богоявленське богослужіння і освячення води.
Особливий звичай на Водохреща зберігся у с. Шевченкове Долинського району Івано-Франківської області. По службі Божій хресними ходами жителі навколишніх сіл Шевченкове, Лолин, Микулин ідуть до ріки Свічі, щоб освятити воду. Процесії очолюють християнські священики, дзвонять дзвони, і поміж горами лунає справді ангельський спів церковних хорів. Ріка Свіча — швидкоплинна гірська, не замерзає навіть у люті морози. Тому напередодні на березі вкопують великий дубовий хрест та роблять престол, які поливають водою до тих пір, поки не покриються товстим шаром льоду. Хрест вбирають барвінком та калиною, різнокольоровими стрічками. На престолі стоїть дерев’яна діжа, наповнена річковою водою, теж прикрашена барвінком та калиною. Іде обряд освяти води у ріці та діжі. Потім люди набирають свячену воду у збанки, пляшки, глечики, умиваються і чимдуж швидше йдуть додому, аби першим донести свячену воду.
І останньою магічною дією є замішування на освяченій воді борошна. Господиня із дочкою обходять хату і усю господу, малюючи над дверима, вікнами невеликі хрестики — обереги від лихого ока та нечистої сили. Господар бере віничок із освяченого на Спаса зілля (васильки, пижмо, звіробій, м’ята, полин) і освячує Водохрещинською водою родину, «аби здорові були», потім всю худобу, яка є у господарстві (не минаючи котів та собак), «аби все множилося здорове і на користь господі» та «було вірне і щоб біс не вселився».
Починаючи від Водохреща цілий тиждень не можна прати. Та господиня, яка пере, потурає нечистій силі. Є легенда, що як Бог уночі освячував воду по ріках та озерах, то позаганяв туди усю нечисту силу, аби трохи вимерзла і на землі людям стало легше. І як тільки господиня вмочить у річку своє прання, так нечисть вхопиться за нього і вискочить з води. Ото скільки разів опускають річ у воду, стільки чортів на волю і вирветься. Тому на Галичині усі жінки свято дотримуються цієї заборони. Винятком може бути тільки прання пелюшок, постільної білизни і речей тяжкохворих людей. Але в такому випадку процес супроводжується спеціальними молитвами, що захищають від нечистої сили.
І ще, мабуть, тільки на Галичині зберігся звичай щедрувати на другий Святий вечір та Водохреща. Повсюди на вулицях лунають щедрівки — величальні пісні. У них прославляють і родину, і її членів. Молодь ходить щедрувати дівочими та юначими ватагами. Подекуди малі щедрівники водять Козу. Цей звичай я записала у с. Звенигород Пустомитівського району Львівської області. А старші люди ходять щедрувати на церкву. І таке то щастя на початку ХХІ століття почути на вулиці багатоголосе «Хрещається Господь в річці Йордани, має власть над нами і над водами...»
Особливий звичай на Водохреща зберігся у с. Шевченкове Долинського району Івано-Франківської області. По службі Божій хресними ходами жителі навколишніх сіл Шевченкове, Лолин, Микулин ідуть до ріки Свічі, щоб освятити воду. Процесії очолюють християнські священики, дзвонять дзвони, і поміж горами лунає справді ангельський спів церковних хорів. Ріка Свіча — швидкоплинна гірська, не замерзає навіть у люті морози. Тому напередодні на березі вкопують великий дубовий хрест та роблять престол, які поливають водою до тих пір, поки не покриються товстим шаром льоду. Хрест вбирають барвінком та калиною, різнокольоровими стрічками. На престолі стоїть дерев’яна діжа, наповнена річковою водою, теж прикрашена барвінком та калиною. Іде обряд освяти води у ріці та діжі. Потім люди набирають свячену воду у збанки, пляшки, глечики, умиваються і чимдуж швидше йдуть додому, аби першим донести свячену воду.
І останньою магічною дією є замішування на освяченій воді борошна. Господиня із дочкою обходять хату і усю господу, малюючи над дверима, вікнами невеликі хрестики — обереги від лихого ока та нечистої сили. Господар бере віничок із освяченого на Спаса зілля (васильки, пижмо, звіробій, м’ята, полин) і освячує Водохрещинською водою родину, «аби здорові були», потім всю худобу, яка є у господарстві (не минаючи котів та собак), «аби все множилося здорове і на користь господі» та «було вірне і щоб біс не вселився».
Починаючи від Водохреща цілий тиждень не можна прати. Та господиня, яка пере, потурає нечистій силі. Є легенда, що як Бог уночі освячував воду по ріках та озерах, то позаганяв туди усю нечисту силу, аби трохи вимерзла і на землі людям стало легше. І як тільки господиня вмочить у річку своє прання, так нечисть вхопиться за нього і вискочить з води. Ото скільки разів опускають річ у воду, стільки чортів на волю і вирветься. Тому на Галичині усі жінки свято дотримуються цієї заборони. Винятком може бути тільки прання пелюшок, постільної білизни і речей тяжкохворих людей. Але в такому випадку процес супроводжується спеціальними молитвами, що захищають від нечистої сили.
І ще, мабуть, тільки на Галичині зберігся звичай щедрувати на другий Святий вечір та Водохреща. Повсюди на вулицях лунають щедрівки — величальні пісні. У них прославляють і родину, і її членів. Молодь ходить щедрувати дівочими та юначими ватагами. Подекуди малі щедрівники водять Козу. Цей звичай я записала у с. Звенигород Пустомитівського району Львівської області. А старші люди ходять щедрувати на церкву. І таке то щастя на початку ХХІ століття почути на вулиці багатоголосе «Хрещається Господь в річці Йордани, має власть над нами і над водами...»
ІСТОРІЯ СВЯТА РІЗДВА
РІЗДВО БОГА І СПАСА НАШОГО ІСУСА ХРИСТА
Величне християнське свято Різдво Бога і Спаса Ісуса Христа у Віфлеємі відзначається 7 січня (25 грудня ст. ст.). Про цю подію людство дізналося із двох Євангелій, від Матфея і Луки.
«Різдво Ісуса Христа було так: по зарученні Матері Його Марії з Йосифом, перш ніж зійтися їм, виявилося, що вона має в утробі від Духа Святого. Йосиф же, чоловік Її, будучи праведним і не бажаючи ославити Її, хотів потай відпустити Її. Та щойно помислив це, як ось ангел Господній з'явився йому уві сні, промовляючи: «Йосифе, сину Давидів! Не бійся прийняти Марію, жону твою, бо зачате в Ній є від Духа Святого. Народить же Вона Сина, і наречеш Йому ім'я Ісус, бо він спасе людей Своїх від гріхів їхніх». Це ж усе сталося, щоб збулося сказане Господом через пророка, який говорить: ось Діва в утробі прийме і народить Сина, і наречуть ім'я Йому Еммануїл, що означає «з нами Бог». Прокинувшись, Йосиф зробив, як звелів йому ангел Господній, і прийняв жону свою. І не знав Її, поки й породила Сина Свого первістка, і він нарік ім'я Йому: Ісус» (Мф.1:18-25).
У Євангелії від Луки є уточнення: «У ті дні вийшов від кесаря Августа наказ зробити перепис по всій землі. Цей перепис був перший за правління Квиринія Сирією. І всі йшли записатися, кожен до свого міста. Пішов також і Йосиф з Галілеї, з міста Назарета, до Юде, до міста Давидового, що зветься Віфлеєм, бо він був з дому і роду Давидового, записатися з Марією, зарученою з ним жінкою, яка була вагітна. Коли вони були там, надійшов час родити Їй; і народила Вона Сина Свого Первістка, і сповила Його, і поклала Його в ясла, бо не було місця вгостинниці». (Лк.2:1-7).
Як стверджують древні перекази, Пресвята Діва пішла до Віфлеєму, бо змушена була узяти участь у переписі населення нарівні з чоловіками, адже в своєму роді вона залишилась одна, не маючи ні братів, ні сестер. Назарет від Віфлеєму знаходиться на відстані трьох днів пішим ходом. Але Діва Марія з Йосифом витратили набагато більше часу - Марія мала невдовзі народити. Місто було переповнене настільки, що подружжя не змогло влаштуватися на ночівлю. Тоді Йосиф з дружиною вийшов з міста і неподалік від Віфлеємських воріт біля Давидового джерела знайшов вільною кам'янисту печеру. Вона належала далекій родичці Йосифа та Марії, жительці Віфлеєму Саломії. У цю печеру в холодні дні заганяли з пасовища худобу, у стіні були висічені ясла, куди засипали корм і солому.
У Марії почались перейми і Йосип пішов до Віфлеєму за повитухою. Коли він повернувся із Гемолою, то побачив, що печеру осявало дивне світло. Зайшовши туди, вони зустріли Пресвяту Богородицю, що годувала Сина.
Величне християнське свято Різдво Бога і Спаса Ісуса Христа у Віфлеємі відзначається 7 січня (25 грудня ст. ст.). Про цю подію людство дізналося із двох Євангелій, від Матфея і Луки.
«Різдво Ісуса Христа було так: по зарученні Матері Його Марії з Йосифом, перш ніж зійтися їм, виявилося, що вона має в утробі від Духа Святого. Йосиф же, чоловік Її, будучи праведним і не бажаючи ославити Її, хотів потай відпустити Її. Та щойно помислив це, як ось ангел Господній з'явився йому уві сні, промовляючи: «Йосифе, сину Давидів! Не бійся прийняти Марію, жону твою, бо зачате в Ній є від Духа Святого. Народить же Вона Сина, і наречеш Йому ім'я Ісус, бо він спасе людей Своїх від гріхів їхніх». Це ж усе сталося, щоб збулося сказане Господом через пророка, який говорить: ось Діва в утробі прийме і народить Сина, і наречуть ім'я Йому Еммануїл, що означає «з нами Бог». Прокинувшись, Йосиф зробив, як звелів йому ангел Господній, і прийняв жону свою. І не знав Її, поки й породила Сина Свого первістка, і він нарік ім'я Йому: Ісус» (Мф.1:18-25).
У Євангелії від Луки є уточнення: «У ті дні вийшов від кесаря Августа наказ зробити перепис по всій землі. Цей перепис був перший за правління Квиринія Сирією. І всі йшли записатися, кожен до свого міста. Пішов також і Йосиф з Галілеї, з міста Назарета, до Юде, до міста Давидового, що зветься Віфлеєм, бо він був з дому і роду Давидового, записатися з Марією, зарученою з ним жінкою, яка була вагітна. Коли вони були там, надійшов час родити Їй; і народила Вона Сина Свого Первістка, і сповила Його, і поклала Його в ясла, бо не було місця вгостинниці». (Лк.2:1-7).
Як стверджують древні перекази, Пресвята Діва пішла до Віфлеєму, бо змушена була узяти участь у переписі населення нарівні з чоловіками, адже в своєму роді вона залишилась одна, не маючи ні братів, ні сестер. Назарет від Віфлеєму знаходиться на відстані трьох днів пішим ходом. Але Діва Марія з Йосифом витратили набагато більше часу - Марія мала невдовзі народити. Місто було переповнене настільки, що подружжя не змогло влаштуватися на ночівлю. Тоді Йосиф з дружиною вийшов з міста і неподалік від Віфлеємських воріт біля Давидового джерела знайшов вільною кам'янисту печеру. Вона належала далекій родичці Йосифа та Марії, жительці Віфлеєму Саломії. У цю печеру в холодні дні заганяли з пасовища худобу, у стіні були висічені ясла, куди засипали корм і солому.
У Марії почались перейми і Йосип пішов до Віфлеєму за повитухою. Коли він повернувся із Гемолою, то побачив, що печеру осявало дивне світло. Зайшовши туди, вони зустріли Пресвяту Богородицю, що годувала Сина.
Таємницю народження Сина Божого Господь розказав убогим пастухам. Їх осяяло світло з неба і явився їм ангел Божий, який сказав: «Не бійтесь: я благовіщу вам радість велику, яка буде усім людям. Бо нині у місті Давидовому народився для вас Спаситель, який є Христос Господь. І ось вам знамення: ви знайдете сповите немовля, яке лежатиме у яслах». І раптом з'явилося біля ангела численне воїнство небесне, яке славило Бога і вигукувало: «Слава у вишніх Богу і на землі мир, в людях благовоління!» (Лк.2: 8-14). Пастухи пішли до Віфлеєму і знайшли печеру, в якій народився Спаситель. Вони низько вклонились, бо могли йому дарувати лише щирі серця, велику любов та віру. Вони розповіли благословенному сімейству усе, що бачили і чули від ангелів.
Незабаром до убогого вертепу прийшли волхви різного віку, які представляли три племені. Перекази стверджують, що старець був халдейським царем, нащадком Сіма, і називався Мельхіор. Другий Каспар, ефіоп, нащадок Хама - молодий хлопець. А третій Валтасар, перс, нащадок Іафета - чоловік зрілий та дуже освічений. У древніх народів волхвами називали астрологів та вчених, які дуже добре знали закони природи і вели постійні астрономічні спостереження. Вони знали про пророцтва древнього мужа Валаама ще за 1450 років до народження Христа. У цьому пророцтві було сказано, що перед приходом Месії з'явиться на небі незвичайна зоря. І коли на небосхилі вона засвітилась, волхви спорядили караван і пішли в землю Іудейську. Зоря рухалась попереду каравану, вказуючи шлях. Перед входом до Єрусалиму зірка сховалась за хмарами. Зачудовані волхви увійшли до Єрусалиму і стали питати, де ж народився «Цар Ізраїлю». Ця звістка дійшла і до правителя Ізраїлю Ірода. Він зустрівся із волхвами і попросив, щоб вони йому повідомили про народження Месії - він сам хоче прийти і поклонитися сину Божому. Довірливі вчені мужі повірили в Іродові добрі наміри, не підозрюючи, яку криваву розправу вчинить тиран незабаром у своїй державі.
Коли вони вийшли за місто, то у небі знову з'явилась зоря, що привела їх до печери біля Віфлеєму. Знявши взуття, волхви зайшли всередину і побачили Немовля Ісуса. Вони принесли йому дари: Мельхіор - ливан, чи ладан, як Богу - феміам; Валтасар - золото, як Царю віків; Каспар - смирну, як людині. Ці дари символізували віру, любов і справи милосердя.*
*Ці дари збереглись до нашого часу. Золото - 28 невеликих пластинок різної конфігурації, на кожній із яких вибито тонкий орнамент. Ладан (ароматична смола) та миро (благовонна олія) стали 70 невеликими кульками розміром як оливка. Ці скарби знаходяться в Монастирі св. Павла на горі Афон в ковчегах-мощевиках. Чесні дари волхвів зберігала все своє життя Божа Матір і передала перед смертю разом із своєю ризою в Єрусалимську церкву. У ІV столітті імператор Аркадій переніс їх в Константинополь. Після падіння Візантійської імперії у 1453 році сербська царівна Марія привезла дари в Афон і передала їх на зберігання монахам.
Уночі волхвам з'явився уві сні ангел і повелів не повертатися на зворотному шляху через Єрусалим, бо цар Ірод замислив убити Немовля. Інший ангел з'явився до Йосифа і наказав святому сімейству негайно тікати до Єгипту, бо над Ісусом нависла велика небезпека. Йосип послухався Божого посланника і вирушив з родиною у дорогу.
Незабаром до убогого вертепу прийшли волхви різного віку, які представляли три племені. Перекази стверджують, що старець був халдейським царем, нащадком Сіма, і називався Мельхіор. Другий Каспар, ефіоп, нащадок Хама - молодий хлопець. А третій Валтасар, перс, нащадок Іафета - чоловік зрілий та дуже освічений. У древніх народів волхвами називали астрологів та вчених, які дуже добре знали закони природи і вели постійні астрономічні спостереження. Вони знали про пророцтва древнього мужа Валаама ще за 1450 років до народження Христа. У цьому пророцтві було сказано, що перед приходом Месії з'явиться на небі незвичайна зоря. І коли на небосхилі вона засвітилась, волхви спорядили караван і пішли в землю Іудейську. Зоря рухалась попереду каравану, вказуючи шлях. Перед входом до Єрусалиму зірка сховалась за хмарами. Зачудовані волхви увійшли до Єрусалиму і стали питати, де ж народився «Цар Ізраїлю». Ця звістка дійшла і до правителя Ізраїлю Ірода. Він зустрівся із волхвами і попросив, щоб вони йому повідомили про народження Месії - він сам хоче прийти і поклонитися сину Божому. Довірливі вчені мужі повірили в Іродові добрі наміри, не підозрюючи, яку криваву розправу вчинить тиран незабаром у своїй державі.
Коли вони вийшли за місто, то у небі знову з'явилась зоря, що привела їх до печери біля Віфлеєму. Знявши взуття, волхви зайшли всередину і побачили Немовля Ісуса. Вони принесли йому дари: Мельхіор - ливан, чи ладан, як Богу - феміам; Валтасар - золото, як Царю віків; Каспар - смирну, як людині. Ці дари символізували віру, любов і справи милосердя.*
*Ці дари збереглись до нашого часу. Золото - 28 невеликих пластинок різної конфігурації, на кожній із яких вибито тонкий орнамент. Ладан (ароматична смола) та миро (благовонна олія) стали 70 невеликими кульками розміром як оливка. Ці скарби знаходяться в Монастирі св. Павла на горі Афон в ковчегах-мощевиках. Чесні дари волхвів зберігала все своє життя Божа Матір і передала перед смертю разом із своєю ризою в Єрусалимську церкву. У ІV столітті імператор Аркадій переніс їх в Константинополь. Після падіння Візантійської імперії у 1453 році сербська царівна Марія привезла дари в Афон і передала їх на зберігання монахам.
Уночі волхвам з'явився уві сні ангел і повелів не повертатися на зворотному шляху через Єрусалим, бо цар Ірод замислив убити Немовля. Інший ангел з'явився до Йосифа і наказав святому сімейству негайно тікати до Єгипту, бо над Ісусом нависла велика небезпека. Йосип послухався Божого посланника і вирушив з родиною у дорогу.
Ірод дуже розгнівався, коли дізнався, що волхви пішли іншим шляхом. Він наказує своїм воїнам убити усіх немовлят віком до двох років, маючи надію, що серед них загине і маленький Ісус. А Ісус Христос з матір'ю був уже далеко від небезпеки...
Сьогодні Віфлеєм - сучасне місто. На невеликій міській площі знаходиться храм із замурованою аркою і вузьким входом. Коли в ХVІ столітті Палестину завоювали турки, арку замурували, щоб нападники не змогли осквернити християнську святиню, а вершники не мали змоги заїхати до церкви на коні. Сьогодні вхід до церкви, де знаходиться печера, в якій народився Спаситель, називають «дверима покірності». Щоб зайти всередину, треба низько схилитися. В середині приміщення є ніша, викладена білим мармуром. На ньому кована срібна зірка з чотирнадцятьма променями і написом латинською мовою «Тут Дівою Марією народжений Ісус Христос».
Перший храм на цьому місці збудувала мати імператора Костянтина, рівноапостольна Олена. Уже шістнадцять століть у ньому не припиняється служба Божа.
Є багато версій щодо встановлення точної дати народження Ісуса Христа. Ще у ІІ столітті на 25 грудня, як на день народження Христа, вказував святитель Климент Олександрійський. У ІІІ столітті про свято Різдва Христового знаходимо в описах святого Іполіта Римського. Відомий факт, що в часи гонінь на християн за царювання імператора Максиміліана в 302 році 20 тисяч нікомідійських християн спалили у храмі саме у свято Різдва Христового. У кодексі Феодосія, виданому 438 року, і Юстиніана 535 року викладено закон про святкування дня Різдва Христового. Письменник ХVІ століття Нікіфор Калліст пише, що імператор Юстиніан постановив законом відзначати Різдво Христове по усій землі.
У період перших трьох століть по Різдву Христовому, більше відомих в історії людства як період жорстоких переслідувань християн, у Церквах Єрусалимській, Антиохійській, Олександрійській і Кіпрській Різдво Христове поєднувалося із святом Хрещення 6 січня під загальною назвою Богоявлення. Очевидно існувала думка, що Христос хрестився у день свого народження. Іоан Златоуст у одній із богословських бесід говорить: «Не той день, в який народився Христос, називається Богоявленням, але той, в який Він хрестився». Така точка зору могла сформуватися на основі інформації, поданої євангелістом Лукою, який, говорячи про хрещення Ісуса Христа, свідчить, що тоді «мав Ісус літ біля тридцяти» (Лк.3,23). Святкування Різдва Христового разом з Богоявленням в деяких східних церквах продовжувалося до кінця ІV століття, а в інших - і до V чи навіть до VІ століття.
Узаконене святкування Різдва Христового було в 431 році на Ефеському соборі.
Після розпаду римської імперії християнська церква зазнала розколу. Виникла Католицька, Протестантська та Православна церкви. На сьогоднішній день існує близько п'ятдесяти християнських обрядів. Отож, католики, протестанти і частина православних християн відзначають день Різдва Христового 25 грудня за григоріанським календарем. В Україні, Росії, Грузії та Сербії християни святкують його 7 січня, а Старий Новий Рік - 14 січня, за юліанським календарем.
Святкуванню дня Різдва Христового передує сорокаденний Пилипівський піст і Святий вечір. До Різдва Христового віруючі готувалися молитвами і постом. Різдвяний піст бере свої початки із переказів про святого Апостола Пилипа. Кат, який стратив святого Пилипа, стверджував, що апостол перед своєю мученицькою смертю просив у Бога смерті для своїх мучителів. І було йому об'явлено, що святий Пилип має відбути покуту і сорок днів по своїй смерті не зможе увійти до раю. Тому святий Пилип просив інших апостолів, щоб вони молилися і постили за нього сорок днів. Ця традиція була передана й усім віруючим. На Україні різдвяний піст бере свій початок у ІХ столітті. Він розпочинається від дня святого Пилипа (27 листопада) і триває до Святого вечора (6 січня).
Сьогодні Віфлеєм - сучасне місто. На невеликій міській площі знаходиться храм із замурованою аркою і вузьким входом. Коли в ХVІ столітті Палестину завоювали турки, арку замурували, щоб нападники не змогли осквернити християнську святиню, а вершники не мали змоги заїхати до церкви на коні. Сьогодні вхід до церкви, де знаходиться печера, в якій народився Спаситель, називають «дверима покірності». Щоб зайти всередину, треба низько схилитися. В середині приміщення є ніша, викладена білим мармуром. На ньому кована срібна зірка з чотирнадцятьма променями і написом латинською мовою «Тут Дівою Марією народжений Ісус Христос».
Перший храм на цьому місці збудувала мати імператора Костянтина, рівноапостольна Олена. Уже шістнадцять століть у ньому не припиняється служба Божа.
Є багато версій щодо встановлення точної дати народження Ісуса Христа. Ще у ІІ столітті на 25 грудня, як на день народження Христа, вказував святитель Климент Олександрійський. У ІІІ столітті про свято Різдва Христового знаходимо в описах святого Іполіта Римського. Відомий факт, що в часи гонінь на християн за царювання імператора Максиміліана в 302 році 20 тисяч нікомідійських християн спалили у храмі саме у свято Різдва Христового. У кодексі Феодосія, виданому 438 року, і Юстиніана 535 року викладено закон про святкування дня Різдва Христового. Письменник ХVІ століття Нікіфор Калліст пише, що імператор Юстиніан постановив законом відзначати Різдво Христове по усій землі.
У період перших трьох століть по Різдву Христовому, більше відомих в історії людства як період жорстоких переслідувань християн, у Церквах Єрусалимській, Антиохійській, Олександрійській і Кіпрській Різдво Христове поєднувалося із святом Хрещення 6 січня під загальною назвою Богоявлення. Очевидно існувала думка, що Христос хрестився у день свого народження. Іоан Златоуст у одній із богословських бесід говорить: «Не той день, в який народився Христос, називається Богоявленням, але той, в який Він хрестився». Така точка зору могла сформуватися на основі інформації, поданої євангелістом Лукою, який, говорячи про хрещення Ісуса Христа, свідчить, що тоді «мав Ісус літ біля тридцяти» (Лк.3,23). Святкування Різдва Христового разом з Богоявленням в деяких східних церквах продовжувалося до кінця ІV століття, а в інших - і до V чи навіть до VІ століття.
Узаконене святкування Різдва Христового було в 431 році на Ефеському соборі.
Після розпаду римської імперії християнська церква зазнала розколу. Виникла Католицька, Протестантська та Православна церкви. На сьогоднішній день існує близько п'ятдесяти християнських обрядів. Отож, католики, протестанти і частина православних християн відзначають день Різдва Христового 25 грудня за григоріанським календарем. В Україні, Росії, Грузії та Сербії християни святкують його 7 січня, а Старий Новий Рік - 14 січня, за юліанським календарем.
Святкуванню дня Різдва Христового передує сорокаденний Пилипівський піст і Святий вечір. До Різдва Христового віруючі готувалися молитвами і постом. Різдвяний піст бере свої початки із переказів про святого Апостола Пилипа. Кат, який стратив святого Пилипа, стверджував, що апостол перед своєю мученицькою смертю просив у Бога смерті для своїх мучителів. І було йому об'явлено, що святий Пилип має відбути покуту і сорок днів по своїй смерті не зможе увійти до раю. Тому святий Пилип просив інших апостолів, щоб вони молилися і постили за нього сорок днів. Ця традиція була передана й усім віруючим. На Україні різдвяний піст бере свій початок у ІХ столітті. Він розпочинається від дня святого Пилипа (27 листопада) і триває до Святого вечора (6 січня).
У давні часи Пилипівський піст був досить суворим: їжу вживали однин раз у день без молочних та м'ясних продуктів, а в суботу та неділю їли двічі. З часом церква пом'якшила вимоги до посту, настоюючи тільки на суворих постах у середу та п'ятницю і цілоденною відмовою від їжі безпосередньо у день перед Святою вечерею. Цієї традиції українці дотримуються і дотепер.
Зірничка з неба світло кидає,
Христос - дитятко нині рождає.
Світи, зірнице, Христу й Марії,
Кріпи в нашім серці віру й надію.
Хай ця зірничка у Різдвяні свята
Несе вам щастя по ваших хатах!
Здоров'я, втіхи, пошани від світа,
Багатства і долі на многії літа!
Христос народився!
Славімо Його!*
*Світлиця (Навчальний посібник для учнів 2 класу загальноосвітньої школи), Смоляк О. С., Тернопіль, 1993, ст. 39.
НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ ТА ЗВИЧАЇ СВЯТОГО ВЕЧОРА
ТА РІЗДВА ХРИСТОВОГО
Українці прийняли Христову віру на декілька століть пізніше критичної доби народів Близького Сходу та Західної Європи. У цей час проходила культурно-релігійна еволюція українців незалежно від християнської церкви і пов'язаних з нею старих культурних елементів Сходу та Півдня. Староукраїнська культурно-релігійна традиція мала за собою декілька тисячоліть існування та розвитку і була генетично невіддільною від народу. Тому християнство на теренах теперішньої України зустріло в особі староукраїнської традиції великого супротивника, як у попередні віки у римській імперії. Безпосереднім доказом є відношення свят Різдва Христового й Богоявлення на Україні та староукраїнською Колядою і Щедрим вечором. З плином часу вони асимілювалися і навіть взаємно доповнили одні одних, а провідні ідеї, закладені у ці свята, гармонізували між собою. Цими ідеями є Добро, Мир, Злагода між людьми, Віра у Спасителя - Божого Сина, що прийшов на землю, щоб врятувати людство від вимирання духовного і фізичного. Господь дав людям ще один шанс змінити своє життя на краще, знайти гармонію існування один з одним та навколишнім світом. Спаситель - це Божественне Світло прадавніх часів, уособлення нової світової доби, світлоносець правди нового щасливого людського життя. Тому стільки світла, добра і магії в народних і християнських містеріях з нагоди Різдва Христового.
Отож Святому вечору передував сорокаденний піст, що називається Пилипівським і починається 27 листопада, а закінчується 7 січня. Весь цей час люди готувалися до Різдва, справляли свої потреби по господарству, спостерігали за природою, бо кожен день приносив все нові і нові прикмети майбутнього. До сьогодні живі в народі ознаки магії і священного трепетного чекання свята і чуда в цей час.
Інша назва Святого вечора - Вілія. Ще сутінки тримають в обіймах усю господу, прокидається першою господиня. Вона молиться, умивається і приступає до ритуалу добування «нового» вогню. Із-за образів, що на покутті, дістає господиня кресало та кремінь, які там лежали останні дванадцять днів. Склавши в печі дванадцять полін і дванадцять разів промовляючи «Отче наш...», викрешує іскру і запалює вогонь у печі. Розгорівся вогонь - і тут починається справжнє священнодійство: приготування дванадцяти страв. У кожній місцевості України є свої дванадцять страв. Але є народний традиційний канон. Отож господині готували насамперед кутю з маком і медом, узвар із сухофруктів, горох з капустою, голубці з гречкою і тертою картоплею, голубці з пшоном, вареники з картоплею і сиром, борщ з грибовими вушками, підливу з грибами, пампушки, хліб, рибу смажену, оселедець маринований, сухе вино.
Ця вечеря за кількістю страв є дуже багатою, хоча і пісною, бо для приготування страв використовується рослинна олія. Саме вона символізує достаток і добробут українського дому.
Зірничка з неба світло кидає,
Христос - дитятко нині рождає.
Світи, зірнице, Христу й Марії,
Кріпи в нашім серці віру й надію.
Хай ця зірничка у Різдвяні свята
Несе вам щастя по ваших хатах!
Здоров'я, втіхи, пошани від світа,
Багатства і долі на многії літа!
Христос народився!
Славімо Його!*
*Світлиця (Навчальний посібник для учнів 2 класу загальноосвітньої школи), Смоляк О. С., Тернопіль, 1993, ст. 39.
НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ ТА ЗВИЧАЇ СВЯТОГО ВЕЧОРА
ТА РІЗДВА ХРИСТОВОГО
Українці прийняли Христову віру на декілька століть пізніше критичної доби народів Близького Сходу та Західної Європи. У цей час проходила культурно-релігійна еволюція українців незалежно від християнської церкви і пов'язаних з нею старих культурних елементів Сходу та Півдня. Староукраїнська культурно-релігійна традиція мала за собою декілька тисячоліть існування та розвитку і була генетично невіддільною від народу. Тому християнство на теренах теперішньої України зустріло в особі староукраїнської традиції великого супротивника, як у попередні віки у римській імперії. Безпосереднім доказом є відношення свят Різдва Христового й Богоявлення на Україні та староукраїнською Колядою і Щедрим вечором. З плином часу вони асимілювалися і навіть взаємно доповнили одні одних, а провідні ідеї, закладені у ці свята, гармонізували між собою. Цими ідеями є Добро, Мир, Злагода між людьми, Віра у Спасителя - Божого Сина, що прийшов на землю, щоб врятувати людство від вимирання духовного і фізичного. Господь дав людям ще один шанс змінити своє життя на краще, знайти гармонію існування один з одним та навколишнім світом. Спаситель - це Божественне Світло прадавніх часів, уособлення нової світової доби, світлоносець правди нового щасливого людського життя. Тому стільки світла, добра і магії в народних і християнських містеріях з нагоди Різдва Христового.
Отож Святому вечору передував сорокаденний піст, що називається Пилипівським і починається 27 листопада, а закінчується 7 січня. Весь цей час люди готувалися до Різдва, справляли свої потреби по господарству, спостерігали за природою, бо кожен день приносив все нові і нові прикмети майбутнього. До сьогодні живі в народі ознаки магії і священного трепетного чекання свята і чуда в цей час.
Інша назва Святого вечора - Вілія. Ще сутінки тримають в обіймах усю господу, прокидається першою господиня. Вона молиться, умивається і приступає до ритуалу добування «нового» вогню. Із-за образів, що на покутті, дістає господиня кресало та кремінь, які там лежали останні дванадцять днів. Склавши в печі дванадцять полін і дванадцять разів промовляючи «Отче наш...», викрешує іскру і запалює вогонь у печі. Розгорівся вогонь - і тут починається справжнє священнодійство: приготування дванадцяти страв. У кожній місцевості України є свої дванадцять страв. Але є народний традиційний канон. Отож господині готували насамперед кутю з маком і медом, узвар із сухофруктів, горох з капустою, голубці з гречкою і тертою картоплею, голубці з пшоном, вареники з картоплею і сиром, борщ з грибовими вушками, підливу з грибами, пампушки, хліб, рибу смажену, оселедець маринований, сухе вино.
Ця вечеря за кількістю страв є дуже багатою, хоча і пісною, бо для приготування страв використовується рослинна олія. Саме вона символізує достаток і добробут українського дому.
Господар з самого ранку робить порядок у своїй господі. Поїть худобу, годує, підстеляє чистої соломки, дає свіжого пахучого сіна. Розчищає стежки навколо хати і ще раз оглядає усю господу: в цей вечір увесь реманент, усі речі мають бути на своїх місцях. Ніщо не може бути поза домом, позичене чи забуте у чужих руках. Усі члени родини теж повинні бути вдома. Коли господиня спекла хліб, то дає на рушнику господарю першу хлібину, яку витягла з печі. Менший син бере у руки мисочку із свяченою водою, кропило, а в другу руку запалену свічку (щоб свічка не гасла, ставлять її у спеціально приготовлену лампу із скельцем). Господар замикає ворота і йде благословляє хлібом, свяченою водою та святим вогнем усю худобу та господу, обкурює ладаном «усюди, куди ходять люди».
На небі з'явилася перша зірка, що сповістила про народження Спасителя, і починається ритуал Вілії. До хати (чи сучасної квартири) господар з молодшим сином заносять Дідуха (Діда, перший зажатий сніп під час жнив), і тричі господар здоровається до присутніх у хаті: «Христос народився!» Присутні відповідають: «Славімо Його!» Господар віншує свою родину: «Слава Ісусу Христу! Дай Боже ті свята щасливо зустріти і до Нового року дочекати. Від Нового року до Богоявлення, від Богоявлення до Воскресіння, від Воскресіння до ста літ, допоки пан Біг призначив нам вік, усім достатку, хто є у цій хаті!» Усі відповідають: «Дай Боже!» - побожно тричі кладуть на себе хрест.
Дідух - стародавній символ предків роду. Встановлюючи Дідуха, ми запрошуємо на Святу вечерю увесь свій рід, усіх своїх предків, які охороняють своїх нащадків від лиха і напастей.
Молодший синок кладе на стіл сіно і під стіл оберемок соломи. Сіно - символ, пов'язаний із народженням Спасителя, якого Мати сповила і поклала на сіно у ясла, а солома під столом - добрі духи добробуту родини. Сіном встеляють стіл і покривають святковою скатертю.
Селяни кладуть біля Дідуха сокиру, леміш, серп та інше знаряддя, покриваючи його вишитою скатертиною. Усі присутні доторкаються до заліза, аби весь наступний рік бути «здоровими і міцними як залізо». Під скатертину на кожен кут стола кладеться чотири зубчики часнику - «оберіг від нечистої сили» - та насипається різного насіння.
Господиня разом з доньками накриває стіл у такому порядку: спочатку у правому куті ставиться три круглі хлібини (або калачі) одна на одну, сіль у сільничці та велика воскова свічка. Біля Дідуха ставиться кутя. Потім - решту страв, приготованих з нагоди святого вечора.
Усі страви споживаються із глибоких тарілок чи глиняних полумисків і тільки ложками, аби «добро не розплескати».
Коли стіл накритий, господиня бере ложкою у миску надбирає з усіх страв (з усього хліба), щоб потім з цього варева випекти книшик, який засушать і згодують худобі, коли виганятимуть на весняного Юрія на вигін.
На небі з'явилася перша зірка, що сповістила про народження Спасителя, і починається ритуал Вілії. До хати (чи сучасної квартири) господар з молодшим сином заносять Дідуха (Діда, перший зажатий сніп під час жнив), і тричі господар здоровається до присутніх у хаті: «Христос народився!» Присутні відповідають: «Славімо Його!» Господар віншує свою родину: «Слава Ісусу Христу! Дай Боже ті свята щасливо зустріти і до Нового року дочекати. Від Нового року до Богоявлення, від Богоявлення до Воскресіння, від Воскресіння до ста літ, допоки пан Біг призначив нам вік, усім достатку, хто є у цій хаті!» Усі відповідають: «Дай Боже!» - побожно тричі кладуть на себе хрест.
Дідух - стародавній символ предків роду. Встановлюючи Дідуха, ми запрошуємо на Святу вечерю увесь свій рід, усіх своїх предків, які охороняють своїх нащадків від лиха і напастей.
Молодший синок кладе на стіл сіно і під стіл оберемок соломи. Сіно - символ, пов'язаний із народженням Спасителя, якого Мати сповила і поклала на сіно у ясла, а солома під столом - добрі духи добробуту родини. Сіном встеляють стіл і покривають святковою скатертю.
Селяни кладуть біля Дідуха сокиру, леміш, серп та інше знаряддя, покриваючи його вишитою скатертиною. Усі присутні доторкаються до заліза, аби весь наступний рік бути «здоровими і міцними як залізо». Під скатертину на кожен кут стола кладеться чотири зубчики часнику - «оберіг від нечистої сили» - та насипається різного насіння.
Господиня разом з доньками накриває стіл у такому порядку: спочатку у правому куті ставиться три круглі хлібини (або калачі) одна на одну, сіль у сільничці та велика воскова свічка. Біля Дідуха ставиться кутя. Потім - решту страв, приготованих з нагоди святого вечора.
Усі страви споживаються із глибоких тарілок чи глиняних полумисків і тільки ложками, аби «добро не розплескати».
Коли стіл накритий, господиня бере ложкою у миску надбирає з усіх страв (з усього хліба), щоб потім з цього варева випекти книшик, який засушать і згодують худобі, коли виганятимуть на весняного Юрія на вигін.
У другу миску теж набирають по одній ложці дев'ять страв, додають висівок, і відтак господар іде до худоби і згодовує їй усе варево, аби худоба теж скуштувала «тайної вечері». Ця традиція має глибокі корені. Українці віддають першість пошани худобі, бо здавна кількість худоби була запорукою достатку та ситості людей. Народ не забуває старовинної традиції, що святвечір є також святом худоби у древніх праукраїнських містеріях.
У місті цей обряд здійснюється так само: треба погодувати кота чи собаку, якщо вони у вас є. Якщо ніякої живності немає, то вийдіть на балкон і відібрані страви висипте птахам, бо то теж Божі сотворіння і люди не мають забувати про них.
Господар повертається до хати, бере хліб і знову виходить на поріг і звертається до усього сущого, що живе поряд з нами і тим чи іншим чином впливає на нас. У святвечірню годину усі дійства проникнуті любов'ю і єднанням, як це було з сотворіння світу. Господар від свого імені та своєї родини простягає руку дружби та сповідує мир з усіма істотами та силами природи. Отож господар каже, кланяючись на чотири сторони світу: «Градівники, чорнокнижники, мольфарі, планетники, - лісні вовки, ведмеді, лиси, - прошу вас на вечерю!»*
Зве усіх, але напевне знає, що як у мить Різдва не було ворогів, так і у час Святої вечері не може бути ворогів. Тому продовжує далі: «Як не маєте сили явитися на Різдво та Великдень (символічний другий день відродження світла) - так аби ви не мали ні сили, ні волі зробити мені зло в моїй господі і в моїй родині. І як вас тепер не видно і не чути, так щоб вас не було видно і чути через весь наступний рік». Потім запрошує бурю: «Будь ласкава і виходь до нас на вечерю! Коли тепер не ласкава прийти на святий вечір, на дари божі, на ситі страви, на палені горілки, на велике добро, як ми тебе просимо, то не приходь до нас влітку, як ми тебе не потребуємо». Зове мороза: «Морозе, морозе! Ходи до нас кутю їсти. А коли не йдеш, то йди на жито-пшеницю і всяку пашницю по весні».*
Повертається господар до хати і тричі обертається навколо себе проти сонця, зачиняє двері і таким чином ніби кладе печать від нечистої сили, оберігаючи свою родину. Якщо ви живете у місті, то немає необхідності докладно виконувати стародавній обряд. Для сучасного міщанина вище описане не що інше, як прадавня архаїка. Хоча хтозна, може, в тій архаїці і заховані справжні генетичні коди нашої нації. І щоб їх дешифрувати, варто у святвечірній тиші усім разом проказати стародавнє заклинання на Добро, Мир та Злагоду у нашому домі, що зветься Україна.
*За Ксенофонтом Сосенком «Різдво-Коляда і Щедрий вечір», К. «Український письменник», 1994, ст. 107
Стіл накрито, данина усім видимим і невидимим силам віддана, і родина стає на коліна перед образами чи сидячи за столом береться за руки круг стола і молиться:
«Отче наш, ти, що єси на небесах, нехай святиться ім'я твоє, нехай прийде царство твоє, нехай буде воля твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний, дай нам днесь; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але ізбав нас від лукавого. Бо твоє єсть царство і сила, і слава, Отця, і Сина, і Святого Духа,
нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь».
Тоді батько чи дід продовжує молитву сам, щиро просячи у Бога:
«Аби і тих душ до вечері допустив, що ми їх і не знаємо,
А їх дожидаємо;
Що вони бутинами побиті, дорогами покалічені,
Пострачувані, водою потоплені,
За котрих ніхто не знає,
Лягаючи та встаючи,
Ніхто не згадає.
А вони, бідні душі, гірко в пеклі пробувають
І цього святого вечора чекають...
Дякувати Богу святому,
Що поміг дочекати у мирності, радості і веселості
Сих божих святок!
То поможи, Боже,
Їх у радості відправити і від сих за рік других діждати!
Амінь».*
Усі тричі кладуть на себе хрест і сідають вечеряти. Господиня потаємно кладе під скатертину в'язку ключів, «аби бути господинею над усіма господинями», та сідає на мотузку з вузликами, промовляючи до себе «аби мої вороги мовчали ,так як оці вузли мовчать». Вечеряють повагом, і до закінчення вечері ніхто не встає з-за столу, «щоб уся родина купи трималася, світами не волочилася». Батько запалює свічу і кладе хрест на куті і першу ложку з'їдає сам, далі по ложці куті беруть усі домашні. Потім їдять решту страв.
По вечері усі кладуть на себе хрест і колядують. З цього часу можна вставати з-за столу. Коли приберуть усі страви по вечері, на столі залишають кутю, калач і чисті ложки, зв'язані червоною ниткою, «щоб стражденні душі могли долучитися до святої вечері».
*За Ксенофонтом Сосенком «Різдво-Коляда і Щедрий вечір», К. «Український письменник», 1994, ст. 108
В багатьох місцевостях дорослі діти, що живуть окремо, беруть кутю та гостинці і з колядою йдуть до стареньких батьків та своїх хрещених батька з матір'ю.
Свято Різдва Христового починається із святкового богослужіння у церкві. Потім родинами розходяться по домівках, і господині накривають святковий сніданок. А після сніданку ходять у гості до родичів та знайомих, колядують. Молодь готує театралізовані дійства - вертепи* - і ходить з ними по домівках. Різдво в Україні - одне із найбільш шанованих і улюблених свят. «Христо народився!» - «Славімо його!»
Народні прикмети на Різдво:
Зелене Різдво - білий Великдень.
Коли проти Різдва місячна або зоряна ніч, то це врожай на баштани.
Краще Різдво тріскуче, ніж пекуче.
На Різдво заметіль - бджоли будуть роїтися.
Різдво гарне ковбасою, Великдень крашанкою, а зелені свята не варті й кота.
Як на Різдво сніг, то добра озимина буде.
Який день на Різдво, такий буде й на Петра.
На коляду уночі тріщить, а вдень плющить.
Стань у ряду - дістанеш коляду**.
У місті цей обряд здійснюється так само: треба погодувати кота чи собаку, якщо вони у вас є. Якщо ніякої живності немає, то вийдіть на балкон і відібрані страви висипте птахам, бо то теж Божі сотворіння і люди не мають забувати про них.
Господар повертається до хати, бере хліб і знову виходить на поріг і звертається до усього сущого, що живе поряд з нами і тим чи іншим чином впливає на нас. У святвечірню годину усі дійства проникнуті любов'ю і єднанням, як це було з сотворіння світу. Господар від свого імені та своєї родини простягає руку дружби та сповідує мир з усіма істотами та силами природи. Отож господар каже, кланяючись на чотири сторони світу: «Градівники, чорнокнижники, мольфарі, планетники, - лісні вовки, ведмеді, лиси, - прошу вас на вечерю!»*
Зве усіх, але напевне знає, що як у мить Різдва не було ворогів, так і у час Святої вечері не може бути ворогів. Тому продовжує далі: «Як не маєте сили явитися на Різдво та Великдень (символічний другий день відродження світла) - так аби ви не мали ні сили, ні волі зробити мені зло в моїй господі і в моїй родині. І як вас тепер не видно і не чути, так щоб вас не було видно і чути через весь наступний рік». Потім запрошує бурю: «Будь ласкава і виходь до нас на вечерю! Коли тепер не ласкава прийти на святий вечір, на дари божі, на ситі страви, на палені горілки, на велике добро, як ми тебе просимо, то не приходь до нас влітку, як ми тебе не потребуємо». Зове мороза: «Морозе, морозе! Ходи до нас кутю їсти. А коли не йдеш, то йди на жито-пшеницю і всяку пашницю по весні».*
Повертається господар до хати і тричі обертається навколо себе проти сонця, зачиняє двері і таким чином ніби кладе печать від нечистої сили, оберігаючи свою родину. Якщо ви живете у місті, то немає необхідності докладно виконувати стародавній обряд. Для сучасного міщанина вище описане не що інше, як прадавня архаїка. Хоча хтозна, може, в тій архаїці і заховані справжні генетичні коди нашої нації. І щоб їх дешифрувати, варто у святвечірній тиші усім разом проказати стародавнє заклинання на Добро, Мир та Злагоду у нашому домі, що зветься Україна.
*За Ксенофонтом Сосенком «Різдво-Коляда і Щедрий вечір», К. «Український письменник», 1994, ст. 107
Стіл накрито, данина усім видимим і невидимим силам віддана, і родина стає на коліна перед образами чи сидячи за столом береться за руки круг стола і молиться:
«Отче наш, ти, що єси на небесах, нехай святиться ім'я твоє, нехай прийде царство твоє, нехай буде воля твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний, дай нам днесь; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але ізбав нас від лукавого. Бо твоє єсть царство і сила, і слава, Отця, і Сина, і Святого Духа,
нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь».
Тоді батько чи дід продовжує молитву сам, щиро просячи у Бога:
«Аби і тих душ до вечері допустив, що ми їх і не знаємо,
А їх дожидаємо;
Що вони бутинами побиті, дорогами покалічені,
Пострачувані, водою потоплені,
За котрих ніхто не знає,
Лягаючи та встаючи,
Ніхто не згадає.
А вони, бідні душі, гірко в пеклі пробувають
І цього святого вечора чекають...
Дякувати Богу святому,
Що поміг дочекати у мирності, радості і веселості
Сих божих святок!
То поможи, Боже,
Їх у радості відправити і від сих за рік других діждати!
Амінь».*
Усі тричі кладуть на себе хрест і сідають вечеряти. Господиня потаємно кладе під скатертину в'язку ключів, «аби бути господинею над усіма господинями», та сідає на мотузку з вузликами, промовляючи до себе «аби мої вороги мовчали ,так як оці вузли мовчать». Вечеряють повагом, і до закінчення вечері ніхто не встає з-за столу, «щоб уся родина купи трималася, світами не волочилася». Батько запалює свічу і кладе хрест на куті і першу ложку з'їдає сам, далі по ложці куті беруть усі домашні. Потім їдять решту страв.
По вечері усі кладуть на себе хрест і колядують. З цього часу можна вставати з-за столу. Коли приберуть усі страви по вечері, на столі залишають кутю, калач і чисті ложки, зв'язані червоною ниткою, «щоб стражденні душі могли долучитися до святої вечері».
*За Ксенофонтом Сосенком «Різдво-Коляда і Щедрий вечір», К. «Український письменник», 1994, ст. 108
В багатьох місцевостях дорослі діти, що живуть окремо, беруть кутю та гостинці і з колядою йдуть до стареньких батьків та своїх хрещених батька з матір'ю.
Свято Різдва Христового починається із святкового богослужіння у церкві. Потім родинами розходяться по домівках, і господині накривають святковий сніданок. А після сніданку ходять у гості до родичів та знайомих, колядують. Молодь готує театралізовані дійства - вертепи* - і ходить з ними по домівках. Різдво в Україні - одне із найбільш шанованих і улюблених свят. «Христо народився!» - «Славімо його!»
Народні прикмети на Різдво:
Зелене Різдво - білий Великдень.
Коли проти Різдва місячна або зоряна ніч, то це врожай на баштани.
Краще Різдво тріскуче, ніж пекуче.
На Різдво заметіль - бджоли будуть роїтися.
Різдво гарне ковбасою, Великдень крашанкою, а зелені свята не варті й кота.
Як на Різдво сніг, то добра озимина буде.
Який день на Різдво, такий буде й на Петра.
На коляду уночі тріщить, а вдень плющить.
Стань у ряду - дістанеш коляду**.
Немає коментарів:
Дописати коментар